
Концепція богословської освіти в Україні |
![]() |
1. Урочисто відсвяткувавши 1000-ліття Хрещення, отримавши від Господа великий дар свободи і приготовляючись до відзначення великого всесвітнього Ювілею 2000-ліття народження Спасителя, християни в Україні мають нагоду осмислити релігійну та богословську спадщину, яка була і повинна бути важливою основою духовного, церковного, національного, культурного і політичного життя суспільства. Саме тепер усім християнам слід старатися відчитати дію Господа в історії взагалі і збагнути Його спасенні втручання в історію нашого українського народу. Вступні засади 3. Богословська освіта покликана сприяти кожній людині навчатися спілкуванню з Богом, перебувати в Ньому, а також відкривати велич і вагомість цього спілкування іншим людям, як особистим прикладом, так і доступним і зрозумілим для сучасності словом. 4. У позитивному розумінні богословська освіта має стати мудрістю – скеруванням людини на правду й добро. її пріоритетом є впровадження людини в таїнство духовного, тобто божественно-людського життя, суттю якого є постійне зростання у спілкуванні з Особами Пресвятої Трійці. 5. У справах євангелізації та інкультурації Євангелія, які нерозривно пов'язані між собою, імперативом для богословської освіти є її перебування в гущі культурологічних проблем сучасності за одночасного її базування на історичній спадщині. Сучасний богослов має добре орієнтуватися в здобутках філософської думки, бути ознайомленим з відкриттями гуманітарних, суспільних і природничих наук. 6. Розкриваючи духовні горизонти особистісного зростання людини в її спілкуванні з Богом-Трійцею, богослов'я турбується про правильне висвітлення суспільного виміру людського життя. Богослов'я вчить про відновлене Христом «нове суспільство» – Церкву, підкреслюючи її універсальність (католицтво), яка здійснюється в помісності її існування. В умовах української дійсності богословська освіта повинна спрямовувати свої зусилля на вивчення спадщини київського християнства і його актуалізації в сучасній релігійно-плюралістичній обстановці (екуменічний вимір) з надією повернути єдність християн в Україні. 7. Богослов'я розглядає Церкву як зародок Царства Божого у світі, покликаний до Преображення цього світу. Розпізнаючи «знаки часу», Церква своїм богослов'ям допомагає суспільству віднайти найкращі розв'язки життєвих проблем, створити потрібні умови для розвитку особи, тобто має чітко визначений соціальний вимір. 8. Богословська освіта повинна уникати крайнощів: посиленої раціоналізації, спіритуалізації та концептуального «монастицизму». 9. Філософська раціоналізація богослов'я веде до забуття Живого Бога, зводячи Його до дискурсивного чи аналітичного об'єкта ідейних категорій. Бог Авраама, Ісаака та Якова, який вступає у стосунки зі своїм народом і керує історією спасіння, стає Богом філософів, віддаленим Першомотором, Першопричиною або просто категорією для моралізаторських міркувань. Знання Бога стає знанням лише про Бога, живе спілкування – теоретичними конструкціями розуму та уяви. Релігія – зінтегроване, всеохоплююче визнання, страх Божий (пошана Божої величі) – перетворюється у філософський теїзм. 10. Раціоналізація богослов'я – процес, який у другому християнському тисячолітті зазнав поступового розвитку, – призводить до втрати богослов'ям істотного моменту: інтуїтивного, споглядального аспекту пізнання, суттю якого є Богопочитання. За недостачі особистого спілкування з Правдою людина приречена лише на часткове, аспективне пізнання. Знання, здобуті раціонально-дискурсивним шляхом, у міру нагромадження все більше розпорошуються. Здобутки науки і техніки, вияви сили раціонального мислення, не будучи поєднані з одночасним духовним подвигом, дезінтегрують особу людини і стандартизують її. Тому й богословська освіта не може бути простим нагромадженням знань, а мудрістю, скеруванням їх на правду і добро. 11. Спіритуалізація богослов'я, тобто ідея самодостатності у богоспілкуванні людини-індивіда без турботи про вираження Слова Божого словом людським, доводить до низки богословських проблем: заперечення необхідності Церкви та її таїнств, неогностичної ідеалізації духовного життя, своєрідного монофізитизму з його дуалістичним нехтуванням усім земним, раціональним, матеріальним і поляризацією сфер sacrum і profanum. Така приватизація духовного життя виключає імператив інкультурації Євангелія, його актуальної проповіді. 12. Богословський, концептуальний «монастицизм» позначається незрівноваженим акцентуванням «внутрішнього праксису» та легковаженням «зовнішнього діяння». Індивідуалізація духовного життя прагматизує поняття Церкви, зводячи її до механічного «носія» сакраментально-благодатних засобів (наприклад, Святі Тайни, спільне літургійне життя) індивідуального спасіння, а в крайній формі навіть заперечує їхню істотність. Як у загальній (вселенській) церковній історії, так і в українському християнстві, у різних епохах і контекстах богослов'я набирало різних форм і категорій вислову. Воно включало не тільки тексти, а й усі прояви життя Церкви, зокрема широкий, всеохоплюючий комплекс знаків, символів, образів, обрядів і суспільних структур, які свідчать про правдиве пережиття Божого Слова, про зустріч людини з Богом. 14. У Київській добі богослов'я можна значною мірою ототожнювати з духовною спадщиною Русі. Руська свідомість у багатьох своїх проявах є богословською. Динамічний і систематичний процес розвитку Церкви, християнського етосу і культури свідчать про оригінальність богословського світосприйняття в українському середньовіччі. Чимало аспектів життя Київської держави і суспільного буття віддзеркалювали процес достеменного переосмислення щоденного досвіду у світлі Божого Слова. 15. Писемність, виникнення історичної пам'яті та перші спроби інтелектуального розуміння власного місця між народами зумовлені прийняттям Володимиром Великим християнської віри і культури. Монументальна Софія Київська і тисячі менших, місцевих храмів з власною архітектурною інтерпретацією, «Повість временних літ», Іларіонове «Слово о законі і благодаті», Мономахове «Повчання дітям», Києво-Печерська Лавра – це шедеври перших п'ятисот років української історії і зразки плодів богословського мислення й духовних прагнень. У цю епоху візантійська літургійна поезія в слов'янському перекладі стала основою народного світогляду. Літургійний рік і його прекрасні обряди та неповторна церковна мелодика освячували людину в часі та просторі і надали народові нового духовного розуміння житейської драми. Незважаючи на тривалу «мовчанку», тобто відсутність нових богословських текстів від кінця XIII до половини XVI ст. (що було пов'язане із несприятливими обставинами), нема підстав твердити, що богословське світосприйняття в пізньому середньовіччі цілком завмерло. Через архітектуру, іконографію і літургійний етос, у яких творчо засвоювалися і перетворювалися успадковані візантійські зразки, духовні скарби Божого слова відкривалися для всіх і переживалися людьми, незалежно від їхнього суспільного чи економічного становища. 16. На початку нової історії, у XVI і XVII століттях, українське церковне і культурне життя стало ареною бурхливої і творчої зустрічі християнського Сходу і Заходу. Внаслідок цього українське богослов'я досягало нових успіхів, синтезувалось і почало набирати академічних вимірів. Свідченням цього є високорозвинена текстологічна праця над Святим Письмом, яка породила Острозьку Біблію, еклезіологічні спроби вийти з кризового церковного становища. Ці зусилля увінчалися хоч контраверсійною, проте стимулюючою Берестейською унією, виникненням впливових богословських закладів, духовно-літературною творчістю і культурними процесами, особливо характерними для Києво-Могилянської доби. З другої половини шістнадцятого і до початку вісімнадцятого століть українське церковне богословське життя: школи, біблійні і літургійні видання, богословські підручники та полемічна література – йшло в авангарді християнського Сходу, зберігаючи і розвиваючи церковну, культурну і національну самобутність свого народу. 17. У дев'ятнадцятому столітті богословська освіта на українських землях Російської імперії переживає чітку структуризацію, зумовлену державними чинниками. Поряд з цим позитивним явищем спостерігається щораз більший тиск з боку Московської патріархії у напрямку ліквідації останніх слідів української національної самобутності у житті Православної Церкви на українській території. Одержавлення ставить на розвитку богослов'я свою печать. На академічному рівні розвиваються інституції з відповідними ресурсами для правдивої наукової праці. У Київській духовній академії твориться потужна богословська школа вивчення й осмислення східнохристиянської спадщини. Такі пам'ятки, як «Труди Київської духовної академії», залишаються для богословів актуальними до сьогодні, хоча, з іншого боку, відчувається їхня причетність до анексії російським православ’ям будь-яких проявів української національної самобутності в церковному житті. Імперський застій запанував також у системі місцевих духовних семінарій. Реагуючи на церковну заскорузлість на початку цього століття, рух за реформи в Православній Церкві випливав з богословського осмислення реальних суспільних проблем. Революційні події двадцятого століття, які дали нагоду відроджуватися різним аспектам українського православ'я, включно з короткотривалою автокефалією, остаточно призвели до десятиліть жорстоких репресій Церков і їхньої богословської діяльності. 18. У Західній Україні під впливом ліберальної австрійської державної політики богословська освіта духовенства зазнає значного покращення протягом дев'ятнадцятого століття і спричиняється до відродження українського культурного життя та національного руху. Але в Греко-Католицькій Церкві в австрійський період на загал відсутня творча богословська думка. Щойно за Митрополита Андрея Шептицького, писання і пастирська діяльність якого виявляли унікальну богословську витонченість та універсальність, греко-католицьке богослов'я стало на шлях відродження. Богословська Академія у Львові, якою керував видатний богослов Йосиф Сліпий, напередодні Другої світової війни стала вагомим форумом богословської освіти і науки. 19. Особливий, хоча ще й не осмислений етап українського богословського розвитку – це період християнського засвідчення сили й духу перед обличчям тоталітарного переслідування. Зазнаючи репресій і перебуваючи в підпіллі, Церкви не могли продовжувати розвиток сучасного академічного богослов'я, зате набули нових якостей, які дозволили їм не лише перенести 50-літню неволю, а й продовжувати богословську й душпастирську роботу в умовах конспірації і ГУЛАГ-у, виховувати і висвячувати священиків та єпископів. Осмислення Божого слова здійснювалося не лише через ісповідництво і мучеництво, а й через активну позицію християн проти атеїстичного засилля. У християнській історії це вважається вершиною духовного життя, і не можна сумніватися, що у двадцятому столітті християни в Україні осягали саме таких богословських вершин у розумінні Пасхального таїнства Хреста і Воскресіння. Повніша оцінка цього богословського розвитку, віддзеркаленого самим життям у Київську добу, так і в післяунійний період, у десятиліття катакомбного існування і в роки відродження, ще чекає своїх дослідників. 21. Процес глобалізації постіндустріальної економіки і міжнародного життя істотно позначається на рівневі суверенітету національних держав і загострює діалектичне протиставлення принципів універсальності, з одного боку, і культурної окремішності, з іншого. Він не дозволяє богослов'ю бути надалі пасивним його спостерігачем. Усі проблеми та можливості, зумовлені згаданим роцесом, потребують етичної оцінки і критичного богословського осмислення. 22. Формування в Україні відкритого суспільства та входження держави у глобальні процеси нинішньої цивілізації спонукають українське богослов'я відшукати правильне співвідношення духу Традиції та її історичних форм. Дух Традиції є визначальним параметром ідентичності й через те має пронизувати всі епохи. Через пізнання «ознак часу» богослов'я стає зрозумілим сучасному суспільству, вчиться говорити зрозумілою йому мовою і таким чином здобуває певні можливості для впливу на нього. Через осягнення власної Традиції сучасне українське богослов'я набуває віросповідної тяглості та історичної життєдайності. Тут під Традицією розуміємо богословські надбання Отців Церкви, літургійне життя, духовні здобутки й досвід землі від періоду хрещення України-Руси через розквіт українського богослов'я Києво-Могилянської доби й аж до духовної жертви мучеників Церкви. 23. Особливості релігійних процесів в Україні роблять необхідним екуменічний вимір богословської освіти. Цей вимір формується як через вивчення сучасних моделей екуменізму у вигляді окремого предмета, так і через з'ясування екуменічної перспективи під час викладання всіх інших богословських предметів, зокрема еклезіології та місіології. Основною метою цього є уточнення власного місця і наміру Української Церкви в прямуванні до єдності. 24. Сучасна богословська освіта в Україні покликана розвивати органічну для кожної Церкви гармонію обрядового та євангельського благочестя її вірних. Ця гармонія, свого часу притаманна Українській Церкві, згодом була порушена тривалим впливом на суспільство з боку агресивного безбожництва та державного насильства над релігійними переконаннями людей. 25. В умовах наукової, інформаційної та технологічної революцій, що властиві цивілізації нашого часу, богословська освіта повинна мати потужний академічний вимір. Критична наукова рефлексія та міждисциплінарний діалог допоможуть богослов'ю, а через нього й Церкві загалом, гідно зустріти інтелектуальний виклик нашої доби. Разом з тим нинішні академічні та світоглядні системи самі повинні стати об'єктами критичного богословського осмислення. 26. Відроджена богословська освіта в Україні покликана сприяти відновленню повноти церковного життя в усіх його ланках: душпастирській, богословській, місійній, харитативній тощо. Однак після тривалого відлучення Церкви тоталітарним режимом від суспільного життя народу особливої уваги потребує відновлення соціальної значимості релігії, формування і популяризація соціального вчення Церкви, зокрема християнського осмислення теорії прав людини. 27. Особливістю нинішнього етапу політичного життя України є загальна криза політичних доктрин різного ідеологічного спрямування. У цих мінливих умовах богословська освіта орієнтується не на тимчасові особливості тих чи інших ідеологічних систем, а на кращі традиції українського богослов'я та пізнання тих обставин, за яких можливе забезпечення вільного розвитку людини і пошанування її гідності. Богослов'я покликане дати українському суспільству основу для духовного наповнення домінуючих сьогодні ідеологічних та світоглядних парадигм. 28. Важливим завданням українського богослов'я є осмислення позиції Церкви щодо модерних течій у світовому богослов'ї, зокрема щодо ролі і місця в Церкві духовенства, мирян – чоловіків і жінок. З одного боку, треба вивчити і подолати ізоляціоністські та фундаменталістські настрої, які з різних причин все ще притаманні частині українського Божого люду. З іншого боку, українське богослов'я покликане врахувати ті помилки клерикалізму, ляїцизації (перебільшення ролі мирян) та фемінізму, яких припустилися релігійні громади інших народів. 29. Змагаючи до чистоти думки і слова, намірів і результатів діяльності людини, богослов'я сприяє поглибленню екологічних знань й усвідомленню потреби охорони довкілля як важливої передумови мудрого використання дару Творіння. 30. У комуністичний і посткомуністичний періоди українське суспільство пережило і все ще переживає глибоку травму. Ця травма призвела до великого розчарування народу, зневіри у високих ідеалах, занепаду почуття громадянськості та моральних принципів. Тому перед богословською освітою стоїть завдання повернути занедбаній і розгубленій людині розуміння спасительної сили Втіленого Слова й жертовного ідеалізму. На зміну нинішньому періоду корумпованості, очерствіння душ і загального приниження людини має прийти осмислена богослов'ям культура солідарності й ненасильства, гуманізму, гідності й прав людини. 31. Ставлячи перед собою такі завдання, богослов'я орієнтується на людей доброї волі (особливо молодь), які, всупереч нинішнім тенденціям до втрати моральності, нарощують свій духовний потенціал і зуміють об'єднатися довкола духовного скарбу живого Передання і збереженого ним вогника надії. 33. Відродження й розвиток українського богослов'я мають стати засобами гармонізації особи, відродження її духовності, очищення її душі, формування українця-християнина і патріота. Значення богословської освіти для виховання майбутніх поколінь оцінюється з перспективи часу світоглядним знаменником видатних діячів української історії, таких як Ведель, Вербицький, Вернадський, Духнович, Крип'якевич, Пулюй. Саме богослов'я наповнювало їхній інтелект і формувало багатство їхньої душі. До цього воно покликане й тепер, стосовно наших сучасників. 34. Богословська освіта всеосяжна, оскільки є пізнанням Всевишнього і відкриттям йому розуму й серця. Звідси випливає, що цим масштабним процесом мають бути охоплені всі етапи формування особистості – від дитини до сивої людини, від малоосвіченої до високоінтелектуальної. Він повинен відбуватися не лише в навчальних закладах, а й на космічних станціях і в пустелях, в інвалідському кріслі й лікарняній палаті, у дорозі та в людських оселях; він повинен стати сенсом буття людини, її невід'ємним атрибутом, компонентом її знань, свідомості та світогляду. На основі цього кожна людина завдяки своєму розумові, даному їй Богом, здатна відкривати Його, пізнавати саму себе, досягати правди про себе, ставати носієм духовності й гуманності. 36. Богослов'я як навчальна дисципліна охоплює підготовку чотирьох категорій фахівців: висококваліфікованих богословів (дипломованих бакалаврів, ліцензованих магістрів, докторів), священиків, катехитів і допоміжних кадрів (регентів, дяків, паламарів тощо). 37. Богослов'я як загальне християнське виховання передбачає християнське просвітництво народу в питаннях катехизму християнської віри, християнської етики, історії Церкви, суспільних аспектів релігії тощо. 39. На духовні семінарії покладено обов'язок формувати новітнє священство належного ступеня духовності, самопосвяти, освіти й культури, яке покликане подолати комуністичний стереотип «служителів культу» і відновити підупалу за попередні десятиліття довіру народу до духовного сану. 40. На катехитичні інститути покладено обов'язок готувати фахових катехитів, спроможних вести діалог з мирянами, особливо з духовно занедбаними членами суспільства, та формувати у них чітко визначені християнський світогляд і християнську духовність. 41. Загальне християнське виховання населення здійснюється в усіх сферах життя, оскільки в суспільстві немає середовища, де можна оминути шукання Творця. Цей пошук є постійним «введенням у храм» через включення людини у спілкування з Тим, хто дав життя. Осередками такого спілкування повинні стати передусім загальноосвітні заклади, такі як дитячі садочки, сиротинці, школи, гімназії, ліцеї, коледжі. Із загальним богословським мисленням треба поєднувати також спеціалізовану освіту, без чого людина не зможе досягти високої освіченості, зрозуміти свою гармонію із всесвітом. До переліку осередків спілкування з Творцем слід увести передусім сім'ю, а також інші спільноти і зібрання, зокрема військо, тюрми, шпиталі, на рівні котрих відкриття Бога і сопричастя з Пресвятою Трійцею є часто вирішальними у житті людини. 42. Великого значення для подальшої християнської просвіти набувають мирянські об'єднання. З одного боку, вони самі повинні стати осередками християнської освіти та активно запозичувати досвід мирянських організацій світу. З іншого боку, мирянські об'єднання покликані приєднатися до євангелізаційної місії Церкви через новітній апостолят мирян. (з журналу «Богословія», 64 (2000), с. 6-19) |