«Інок» – на теренах давньої Русі так називали монахів, що вказувало на «інакшість» людей, які вирішили сповна присвятити життя Богові. «Ангели на землі» – теж не менш промовисто, адже чи не найголовніше завдання, яке ставить перед собою монах, – піднесення духа у спілкуванні з Творцем. Грецьке слово «аскет» («подвижник») вказує на того, хто змагається, бореться із пристрастями. А якщо перебуваєш у боротьбі, тим паче, коли ця битва відбувається всередині твоїх ума й душі, то ти залишаєшся наодинці зі своїми пристрастями. Звідси і слово «монах», що грецькою означає «самітник», «одинокий».

Спокуси святого Антонія. Сальвадор Далі, 1946

Та все це розуміння і занурення у глибини смислу монашества для мене прийшло потім. Раніше, як і більшість людей, я думала, що інок – це людина геть з іншої планети. Монахи були для мене загадковими й неймовірними створіннями, котрі невідомо з яких причин вирішили розірвати свій зв’язок із звичним світським життям і постійно сидять у своїх келіях, поклоняючись Богові. Але чому?! Для чого?! Хіба не можна так само молитися Богові та допомагати шукати Його іншим, маючи родину, виховуючи дітей? Навіщо закриватися в монастирі й відділяти себе від інших таких самих християн?!

Повна симфонія до Святого Письма Старого та Нового Завіту (укладач і відповідальний редактор Павло Смук. –Львів: Свічадо, 2004) зазначає, що у Святому Письмі (Біблії) слово Правда значиться 326 разів (правда – 49, правди – 80, правді – 82, правдою – 16, правду – 99). Це ж слово, на думку о. Василя Рудейка, доктора богослов’я, викладача Українського Католицького Університету (УКУ), стало визначальним під час Революції Гідності, де він упродовж кількох місяців служив капеланом у майданівській каплиці.

«Християнином ти є незалежно від того чи є штурм, чи нема, – наголошує о. Василь Рудейко. – Є імперативи, яких ми дотримуємось завжди – це не насильницький спосіб вирішення питань, які виникають, наголошення на вартості людського життя, на тому, що не можна брехати, вбивати, залякувати. Це те, що ми, християни, повинні пам’ятати і передавати іншим.

Буквально кілька місяців тому український народ пережив шокуючі події: зраду Президента національних інтересів, спалах всенародного повстання під назвою «Євромайдан», трагічну смерть Небесної сотні… А коли ситуація у країні більш-менш стабілізувалася, на Україну обрушилася нова біда – окупація російськими військами Криму та відкриті загарбницькі дії Російської Федерації щодо української території… З перспективи часу про Майдан, роль Церкви на Майдані, особливості душпастирської праці, про екуменічне чудо Майдану та кримське питання ми розмовлятимемо з о. Василем Рудейком – доктором богослов’я, викладачем кафедри богослов'я Українського католицького університету, душпастирем Майдану.

– Почнімо з того, якою є соціальна місія Церкви в загальному і де священик повинен бути як душпастир, а де йому негоже бути?

– Під соціальною місією Церкви я розумію проповідь Євангелія, тобто проповідь Євангелія обов’язково є соціальною. Не буває «ідеальної» проповіді Євангелія. Євангеліє не проповідує ідеали для людини. Євангеліє проповідує Особу, яка допомагає іншому. І найбільша ідея чи ідеальна ідея, скажімо так, Євангелія, полягає в тому, що Бог стає людиною, щоб їй допомогти вилізти з тої проблеми, в яку вона залізла. Це і є соціальна місія Церкви – йти за Євангелієм Христа, ставати подібним до людини, яка має певну проблему, і намагатися їй допомогти.

Отче Василю, Початок нового церковного року називають невідомим для широкого загалу словом «індикт». Чому така назва церковного року?

Насправді Початок церковного року грецькою мовою звучить Ινδικτιώνος (індиктіон). Саме поняття цього слова є досить невизначеним. Існує багато дискусій серед науковців з приводу значення цього слова. Найправдоподібніше, це слово походить від латинського «indictio» (індіктіо), що дослівно означає проголошення.

В дохристиянській Римській імперії індикт означав принагідні збори пшениці чи іншого зерна та збіжжя для потреб населення. Такий збір зерна здійснювався, зазвичай, один раз на 15 років. Проте вже від III століття, за правління імператора Діоклетіана, такий збір збіжжя став щорічним, а в часи імператора Костянтина (IV століття) збір зерна став початком християнського року. Правдоподібно, Індикт починався саме у вересні, саме той час припадав на перемогу імператора Костянтина і його спроби навернутися і стати християнином, зробивши свою імперію християнською. Це вплинуло на те, що він проголосив Індикт у вересні. А Церква цю дату прийняла на Нікейському соборі 325 року, як Початок літургійного року. Тому від вересня розпочинаються всі великі свята літургійного року, починаючи із Різдва Пресвятої Богородиці (21 вересня) і закінчуючи Успіням Пресвятої Богородиці (28 серпня).

Романе, яке місце займає греко-католицьке богослов’я на тлі православного та католицького богослов’я?

Існує певна асиметрія цих трьох богословських традицій, оскільки наша греко-католицька традиція була перервана, а дві інші перерваними не були. Коли патріарх Йосиф Сліпий після повернення із сибірського заслання з’явився на сесії ІІ Ватиканського собору  у Римі, він говорив про свою «мовчазну Церкву» в СРСР. Ця мовчазна Церква після 20 років виходу з підпілля промовила, видала світові свій віровчительний документ - Катехизм. Цей катехизм відмінний як від православних, так і від католицьких катехизмів. Вірю, що і богослов’я УГКЦ вийде зі стану мовчазності, бо вже є перші ознаки цього. У 2005 році відбулася конференція молодих богословів «Кайрос», а згодом перша міжнародна патристична конференція, доповіді з якої були опубліковані в одному з найфаховіших світових богословських періодичних видань – Studia Patristica. Таким чином весь патристичний світ  ознайомився зі скромним, але власним доробком молодих богословів УГКЦ. Якщо церковна єрархія всесторонньо підтримуватиме богословів у своїй Церкві, про що вже йшлося детально на різних форумах в соціальних мережах, то ми побачимо греко-католицьке богослов’я в його самобутності та життєдайності.

У Львові одне з улюблених місць туристів – Личаківське кладовище – єдиний в Україні некрополь, де чи не кожен надгробний камінь – це витвір мистецтва від ХVІІІ ст. до сьогодні. Коли розпочинаєш тут екскурсію, то бачиш, що твої життєрадісні й гучні туристи раптом стишуються і ніби маліють перед обличчям смерті. Плакальниці, макові й трояндові вінки, ангели смерті, лакрімаріуми для сліз, вази для людського праху, розп’яття, застиглі у скульптурах чи фотографіях обличчя небіжчиків – усе це не може не викликати трепету і думки: «Те саме чекає і мене».