Автор представляє давній інститут Павлового привілею, як можливість розірвання подружнього вузла, укладеного між двома нехрещеними, для добра віри, у випадку якщо одна сторона навернулася до християнської віри і прийняла Хрещення, а інша залишилася поза Церквою. У статті аналізується характер Привілею установленого Святим Апостолом Павлом (рядки 12 - 15 глави сьомої з першого послання до Коринтян), на підставі історичних документів описується його формування і становлення впродовж століть. Короткий аналіз нормативно-правових актів, які регулюють можливість застосування Павлового привілею, а саме кан. 854 ККСЦ, кан. 1143 ККП та Інструкції «Влада Церкви» для проведення процесу розірвання подружнього вузла для добра віри, дає нагоду краще ознайомитися з можливостями застосування цього канонічного інституту на благо вірних Христової Церкви.
Ми, учасники Всеукраїнської науково-практичної конференції з міжнародною участю “БОГОСЛОВ’Я В УКРАЇНІ: ОРГАНІЗАЦІЙНИЙ ТА ОСВІТНЬО-НАУКОВИЙ КОНТЕКСТ”, яка відбулася 2-3 квітня 2013 року на базі НПУ ім. М.П. Драгоманова, де внаслідок обговорень та дискусій прийшли до таких висновків та рекомендацій щодо подальших дій: Східні Отці у складі комісії, працюючи над переглядом ККСЦ, відзначають, що канони відповідних кодексів повинні відображати особливу структуру кожної зі Східних Католицьких Церков [1]. Можливо, у сфері літургійного служіння мирян у відповідних кодифікаціях (ККЛЦ 1983 року і ККСЦ 1990 року) завважуються ті суттєві відмінності, які потрібні для того, щоб дихала «Церква своїми двома легенями» – Схід і Захід, як справедливо стверджує Римський Архиєрей Іван Павло II у енцикліці Ut Unum sint [2].
Оскільки ми вже мали змогу застановитись над подружнім союзом [1] (кан. 776 ККСЦ) та подружньою згодою (кан. 817 ККСЦ), розуміємо, що подружня згода є джерелом (fontis efficiens) та душею (causa formalis) подружжя, яке ґрунтується на подружніх цілях та істотних елементах. Тому якщо якась зі Сторін виключає – і не важливо, тотально (тобто виключається саме подружжя з його цілями) чи частково (якийсь з істотних елементів) – подружжя навіть у двох випадках, якщо це доведено неспростовними доказами в актах справи, є завжди недійсним [2]. Другий Ватиканський Собор, який неодноразово наголошував на святості Тайни Подружжя, в одному зі своїх документів стверджує [1], що «інтимна єдність подружньої любові та співжиття, заснована Творцем на власних законах, затверджена подружнім союзом, тобто нерозривною особистою згодою. І тому людським актом, яким подруги взаємно себе дають і приймають, повстає також і перед суспільством інституція зі своєю стабільністю за Божим наказом; цей святий союз призначається як для добра подругів і дітей, так і для добра суспільства, і не підлягає людському арбітражу». У даній статті проведено огляд стану сучасних досліджень богословської спадщини С. Булгакова, здійснено аналіз дискусій навколо богословського доробку цього видатного мислителя XX століття, а також висвітлено питання його місця та ролі в традиції православної думки. Мирослав Вольф у книзі “За подобою нашою – Церква як образ Трійці” пише: “На заміну віри, яка жила й розвивалась в контексті Церкви, приходить віра людини, яка відійшла від християнського спілкування”.
Детальніше... Якщо ця теза справджується, а я думаю, що частково так, то напрошується питання: – Чи не змінилася ідентичність Церкви в суспільстві, в якому настала “приватизація прийняття рішень”? Коли мова йде про УГКЦ, то корисним буде серйозно з’ясувати наступне: – Наскільки приналежність вірних до Церкви співзвучна з їхнім християнським способом життя в приватному і суспільному вимірах? Яким чином і на якій основі різні спільноти Церкви (парохіяльні, чернечі) передають віру у Христа сучасному суспільству, в якому живуть: працюють і відпочивають? Наш сьогоднішній семінар хоч і має може надто абстрактну назву, все ж присвячений дуже конкретній темі та, я би навіть сказав, пов’язаний із дуже конкретною особою. Ми хотіли б на цьому семінарі зосередити свою увагу на поглядах та ідеях, які окреслюють самосвідомість Церкви, а також на пропозиціях і практичних кроках, що визначають і спрямовують її діяльність. Йдеться про особу нам добре знану як одного з засновників і Великого Канцлера нашого Університету, більше іншим відомого як Патріарх Любомир (Гузар) – Отець і Глава Української Греко-Католицьку Церкви в 2001-2011 роках, тобто на самому початку III-го християнського тисячоліття. У своєму короткому виступі я маю намір детальніше зупинитися на історичній складовій цієї проблематики. І не лише тому, що сам за фахом є істориком і ні про що інше тут не міг би предметно й компетентно говорити, але насамперед тому, що особиста наукова і пастирська діяльність кир Любомира (Гузара) ґрунтувалася на фундаментальних особистих знаннях історії та його не меншій особистій пошані до історичного досвіду нашої Церкви та нашого народу. Еклезіальна ідентичність нашої Церкви випливає з богословського споглядання таїни Церкви Христової. В ній Син Божий Ісус Христос звершує волю Отця про спасіння людства, актуалізуючи це спасіння у Святому Дусі. Невипадково Отці ІІ Ватиканського Собору називають Церкву Христову пратаїнством, тобто зовнішньо вираженим знаменням спасіння людського роду. Як Бого-людська реальність, Церква відкривається богословському спогляданню антиномічно. Такою ж антиномічною є й ідентичність Церкви. На Божому, невидимому, спасительному рівні Христова Церква є завжди ідентичною, бо в ній Христос звершує не що-небудь інше, а спасіння людства. На цьому ж рівні й наша УГКЦ як Церква Христова є ідентичною, тобто спасительною для кожної людини, котра через увірування й охрещення входить до неї.
Детальніше... Мета статті полягає у висвітленні поглядів Григорія Великого на тему спільнотности небесного щастя, яку творять праведники з Богом.
|