Другий Ватиканський Собор, який неодноразово наголошував на святості Тайни Подружжя, в одному зі своїх документів стверджує [1], що «інтимна єдність подружньої любові та співжиття, заснована Творцем на власних законах, затверджена подружнім союзом, тобто нерозривною особистою згодою. І тому людським актом, яким подруги взаємно себе дають і приймають, повстає також і перед суспільством інституція зі своєю стабільністю за Божим наказом; цей святий союз призначається як для добра подругів і дітей, так і для добра суспільства, і не підлягає людському арбітражу».
Також у цьому ж документі [2], Другий Ватиканський Собор не залишив без уваги плідність подружжя, нагадуючи, що «подружжя та любов подругів призначені за своєю природою для народження і виховання дітей. Діти справді є найціннішим дарунком подружжя і дуже багато співдіють для добра самих батьків».
Відповідно ККСЦ прийняв навчання Другого Ватиканського Собору як навчання Римського Архиєрея згідно з канн. 54 §1 [3]; 597 §§1,3 [4] ККСЦ і надав їм юридичного значення. Кан. 776 §1 ККСЦ каже, що «подружній союз, заснований Творцем і наділений його законами, завдяки якому чоловік і жінка за невідкличною особистою згодою утворюють взаємну спільність усього життя, за своєю природою призначається для добра подругів та народження і виховання дітей» [5]. Також і кан. 818 ККСЦ нагадує тим, хто одружується, що «подружжя є тривалим союзом між чоловіком і жінкою, спрямованим на народження дітей через певну статеву співдію».
|
This volume presents selected papers from an international conference held on September 11-12, 2009, at the Ukrainian Catholic University in Lviv, Ukraine. The conference was jointly organized by the Departments of Theology of the Ukrainian Catholic University and the University of Notre Dame in Indiana, USA. The topic of the conference was patristic notions of Christian perfection. The presentations discussed all epochs of patristic thought and literature or explored the use of patristic ideas of perfection in modern ecumenical dialogue and church social teachings. Contributors came from the USA, Europe, the Ukraine, and Russia.
|
У даній статті проведено огляд стану сучасних досліджень богословської спадщини С. Булгакова, здійснено аналіз дискусій навколо богословського доробку цього видатного мислителя XX століття, а також висвітлено питання його місця та ролі в традиції православної думки.
Мирослав Вольф у книзі “За подобою нашою – Церква як образ Трійці” пише: “На заміну віри, яка жила й розвивалась в контексті Церкви, приходить віра людини, яка відійшла від християнського спілкування”.
Наш сьогоднішній семінар хоч і має може надто абстрактну назву, все ж присвячений дуже конкретній темі та, я би навіть сказав, пов’язаний із дуже конкретною особою. Ми хотіли б на цьому семінарі зосередити свою увагу на поглядах та ідеях, які окреслюють самосвідомість Церкви, а також на пропозиціях і практичних кроках, що визначають і спрямовують її діяльність. Йдеться про особу нам добре знану як одного з засновників і Великого Канцлера нашого Університету, більше іншим відомого як Патріарх Любомир (Гузар) – Отець і Глава Української Греко-Католицьку Церкви в 2001-2011 роках, тобто на самому початку III-го християнського тисячоліття. У своєму короткому виступі я маю намір детальніше зупинитися на історичній складовій цієї проблематики. І не лише тому, що сам за фахом є істориком і ні про що інше тут не міг би предметно й компетентно говорити, але насамперед тому, що особиста наукова і пастирська діяльність кир Любомира (Гузара) ґрунтувалася на фундаментальних особистих знаннях історії та його не меншій особистій пошані до історичного досвіду нашої Церкви та нашого народу.
Еклезіальна ідентичність нашої Церкви випливає з богословського споглядання таїни Церкви Христової. В ній Син Божий Ісус Христос звершує волю Отця про спасіння людства, актуалізуючи це спасіння у Святому Дусі. Невипадково Отці ІІ Ватиканського Собору називають Церкву Христову пратаїнством, тобто зовнішньо вираженим знаменням спасіння людського роду. Як Бого-людська реальність, Церква відкривається богословському спогляданню антиномічно. Такою ж антиномічною є й ідентичність Церкви. На Божому, невидимому, спасительному рівні Христова Церква є завжди ідентичною, бо в ній Христос звершує не що-небудь інше, а спасіння людства. На цьому ж рівні й наша УГКЦ як Церква Христова є ідентичною, тобто спасительною для кожної людини, котра через увірування й охрещення входить до неї.
Літургійне богослов'я як академічна дисципліна - доволі недавнє поняття в богослов'ї. Термін почали активно вживати у перших декадах XX століття, а набрав він особливої популярности та вагомости головно після II Ватиканського Собору, водночас у всіх конфесіях. На відміну від простого вивчення уставу, літургійне богослов'я має допомогти зрозуміти й пережити богослуження як зустріч із Живим Богом, розкрити, як через богослуження християнин (а також спільнота) зростає у вірі та знаходить підтримку і провід у своєму християнському житті. Дискусія про літургійне богослов'я як про академічну дисципліну, яка відмінна від «вивчення уставу», про співвідношення літургійного богослов'я і догматичного богослов'я і про перспективи міжконфесійної літургійної співпраці щойно розпочинається серед богословів України. Стаття пропонує розглянути в загальних рисах історичний та інтерпретативний аспект літургійного богослов'я, щоби запропонувати модель міжконфесійної академічної співпраці у цій ділянці.
Studia Patristica. Volume LI. Including papers presented at the Conference ‘The Image of the Perfect Christian in Patristic Thought’ at the Ukrainian Catholic University in Lviv, Ukraine, under Taras Khomynch, Oleksandra Vakula and Oleh Kindiy in 2009. Edited by A. Brent, T. Khomych, O. Vakula and M. Vinzent. Leuven, Paris and Walpole, MA.: Peeters, 2011. I-XV, 216 pages.
Хто принаймні раз побував на Божественній літургії, котру очолює єпископ, архиєпископ, митрополит чи патріарх, той не міг не зауважити відмінности цього богослуження від звичних парохіяльних служб, навіть на великі празники. Літургія починається урочистою зустріччю єпископа, облаченням його в літургійні одежі посеред церкви, благословеннями на різні сторони світу й урочистим входом у святилище, який відбувається не на початку Літургії, як це звичайно роблять священики, а під час співу третього антифону, коли, зазвичай, відбувається обхід з Євангелієм. Навіть сам храм переображається для служіння архиєрейської літургії. На місці звичного для наших церков тетраподу встановлюють особливе підвищення з єпископським сідалищем - амвон. Єпископа супроводжує повний церковний причет: священики, диякони, піддиякони. Богослуження переповнене святковими піснеспівами, різноманіттям літургійних одеж та дійств.
Серед багатьох рукописних кириличних требників, що збереглися до сьогодення, требник Київський XV ст. (зберігається в Апостольській ватиканській бібліотеці у фонді Борджіо-Ілліріко №15), який був книгою митрополита Київського Ісидора (1433-1458), а на відміну від інших упродовж століть привертав до себе увагу багатьох церковних дослідників. По-перше, тому що він був не тільки святительським требником, а й требником митрополичим, по-друге, тому що він містить тексти богослужень як требника, так і архиєратикона, а по-третє, тому що він подає також церковно-канонічні документи Київської Церкви. Цей рукописний требник не перестає бути актуальним і нині.
