Від моменту приходу Спасителя у цей світ – «історія спасіння набирає форми Літургії» [1]. В цьому сенсі Вознесіння є «поворотною точкою» історії спасіння – з одного боку, воно завершує земне служіння Ісуса, а з іншого – стає початком нового і остаточного етапу – Літургії «останніх часів». Адже у Вознесінні теандрична Літургія Христа не завершується – вона продовжується в Літургії Церкви – «аж доки він не прийде» [2]. Саме тому, як зауважує J. Ratzinger: «Тексти Нового Завіту представляють таємницю Парузії мовою літургійного передання» [3]. Цей есхатологічний мотив Літургії від часу Вознесіння знаходить своє відображення у молитві Церкви: «μαραναθα» [4] – «Прийди Господи!». Особливий, літургійний характер Таїнства Вознесіння можна побачити у тому, як описується ця подія у тексті Євангелія від Луки, а також у її богословському значенні, що представлене у інших текстах Нового Завіту. Зокрема, слід звернути увагу на наступні три моменти, які виявляють саме літургійні аспекти Таїнства Вознесіння: благословення Христа, Його Небесна Літургія і таїнственна присутність у світі.

The author presents an ancient institute of the Pauline privilege as a possibility of dissolving the marriage bond contracted between two non-baptized partners for the good of the faith, in case when one of the married parties embraces the Christian faith and receives Baptism while the other one remains outside of the Church. The article analyzes the character of the Privilege introduced by St. Paul (1 Corinthians 7, 12-15). On the basis of historical e vidence it takes under a thorough consideration the process of its gradual development in the course of centuries and its final institutionalization. A brief analysis of the normative legal acts regulating the possibility of the application of the Pauline privilege  (especially canon 854 CCEO, canon 1143 CIC, as well as the Instruction «Potestas Ecclesiae» in the procedure of the marriage bond dissolution for the good of the faith), provides a better opportunity to get acquainted with the possibilities of the application of this canonical institute for the good of the faithful of the Christ’s Church.

Download

Ми, учасники Всеукраїнської науково-практичної конференції з міжнародною участю “БОГОСЛОВ’Я В УКРАЇНІ: ОРГАНІЗАЦІЙНИЙ ТА ОСВІТНЬО-НАУКОВИЙ КОНТЕКСТ”, яка відбулася 2-3 квітня 2013 року на базі НПУ ім. М.П. Драгоманова, де внаслідок обговорень та дискусій прийшли до таких висновків та рекомендацій щодо подальших дій:

Східні Отці у складі комісії, працюючи над переглядом ККСЦ, відзначають, що канони відповідних кодексів повинні відображати особливу структуру кожної зі Східних Католицьких Церков [1]. Можливо, у сфері літургійного служіння мирян у відповідних кодифікаціях (ККЛЦ 1983 року і ККСЦ 1990 року) завважуються ті суттєві відмінності, які потрібні для того, щоб дихала «Церква своїми двома легенями» – Схід і Захід, як справедливо стверджує Римський Архиєрей Іван Павло II у енцикліці Ut Unum sint [2].

У цій роботі ми плануємо звернути увагу на відмінності в літургійному служінні мирян у східному законодавстві, чинному на сьогодні, порівнюючи канон 230 ККЛЦ 1983 року і канони 327 та 403 §2 ККСЦ 1990 року.

Оскільки ми вже мали змогу застановитись над подружнім союзом [1] (кан. 776 ККСЦ) та подружньою згодою (кан. 817 ККСЦ), розуміємо, що подружня згода є джерелом (fontis efficiens) та душею (causa formalis) подружжя, яке ґрунтується на подружніх цілях та істотних елементах. Тому якщо якась зі Сторін виключає – і не важливо, тотально (тобто виключається саме подружжя з його цілями) чи частково (якийсь з істотних елементів) – подружжя навіть у двох випадках, якщо це доведено неспростовними доказами в актах справи, є завжди недійсним [2].

Відповідна доктрина та юриспруденція Римської Роти вчить принципу «facta sunt verbis validiora», який і надалі для церковних Cуддів, залишається базовою опорою «а posteriori» у визначенні також і «voluntas simulandi», де треба опиратись на логічну послідовність фактів у матеріалах справи [3].

Щоб зрозуміти «mens Legislatoris» канону 824 § 2 ККСЦ, об’єкта нашого дослідження, беремо до уваги, як завжди, доктринальне тлумачення «...у тексті і контексті... за прямим значенням слів...» (кан. 1499 ККСЦ). Звертаючи увагу на перше твердження канону, «...одна із сторін або обидві позитивним актом волі виключили…», розуміємо, що це, можливо, найважливіша клаузула всього параграфа.

Другий Ватиканський Собор, який неодноразово наголошував на святості Тайни Подружжя, в одному зі своїх документів стверджує [1], що «інтимна єдність подружньої любові та співжиття, заснована Творцем на власних законах, затверджена подружнім союзом, тобто нерозривною особистою згодою. І тому людським актом, яким подруги взаємно себе дають і приймають, повстає також і перед суспільством інституція зі своєю стабільністю за Божим наказом; цей святий союз призначається як для добра подругів і дітей, так і для добра суспільства, і не підлягає людському арбітражу».

Також у цьому ж документі [2], Другий Ватиканський Собор не залишив без уваги плідність подружжя, нагадуючи, що «подружжя та любов подругів призначені за своєю природою для народження і виховання дітей. Діти справді є найціннішим дарунком подружжя і дуже багато співдіють для добра самих батьків».

Відповідно ККСЦ прийняв навчання Другого Ватиканського Собору як навчання Римського Архиєрея згідно з канн. 54 §1 [3]; 597 §§1,3 [4] ККСЦ і надав їм юридичного значення. Кан. 776 §1 ККСЦ каже, що «подружній союз, заснований Творцем і наділений його законами, завдяки якому чоловік і жінка за невідкличною особистою згодою утворюють взаємну спільність усього життя, за своєю природою призначається для добра подругів та народження і виховання дітей» [5]. Також і кан. 818 ККСЦ нагадує тим, хто одружується, що «подружжя є тривалим союзом між чоловіком і жінкою, спрямованим на народження дітей через певну статеву співдію».

У даній статті проведено огляд стану сучасних досліджень бо­гословської спадщини С. Булгакова, здійснено аналіз дискусій навколо богословського доробку цього видатного мислителя XX століття, а також висвітлено питання його місця та ролі в тра­диції православної думки.

Завантажити

Мирослав Вольф у книзі “За подобою нашою – Церква як образ Трійці” пише: “На заміну віри, яка жила й розвивалась в контексті Церкви, приходить віра людини, яка відійшла від християнського спілкування”.

Якщо ця теза справджується, а я думаю, що частково так, то напрошується питання: – Чи не змінилася ідентичність Церкви в суспільстві, в якому настала “приватизація прийняття рішень”? Коли мова йде про УГКЦ, то корисним буде серйозно з’ясувати наступне: – Наскільки приналежність вірних до Церкви співзвучна з їхнім християнським способом життя в приватному і суспільному вимірах? Яким чином і на якій основі різні спільноти Церкви (парохіяльні, чернечі) передають віру у Христа сучасному суспільству, в якому живуть: працюють і відпочивають?

Наш сьогоднішній семінар хоч і має може надто абстрактну назву, все ж присвячений дуже конкретній темі та, я би навіть сказав, пов’язаний із дуже конкретною особою. Ми хотіли б на цьому семінарі зосередити свою увагу на поглядах та ідеях, які окреслюють самосвідомість Церкви, а також на пропозиціях і практичних кроках, що визначають і спрямовують її діяльність. Йдеться про особу нам добре знану як одного з засновників і Великого Канцлера нашого Університету, більше іншим відомого як Патріарх Любомир (Гузар) – Отець і Глава Української Греко-Католицьку Церкви в 2001-2011 роках, тобто на самому початку III-го християнського тисячоліття. У своєму короткому виступі я маю намір детальніше зупинитися на історичній складовій цієї проблематики. І не лише тому, що сам за фахом є істориком і ні про що інше тут не міг би предметно й компетентно говорити, але насамперед тому, що особиста наукова і пастирська діяльність кир Любомира (Гузара) ґрунтувалася на фундаментальних особистих знаннях історії та його не меншій особистій пошані до історичного досвіду нашої Церкви та нашого народу.

Еклезіальна ідентичність нашої Церкви випливає з богословського споглядання таїни Церкви Христової. В ній Син Божий Ісус Христос звершує волю Отця про спасіння людства, актуалізуючи це спасіння у Святому Дусі. Невипадково Отці ІІ Ватиканського Собору називають Церкву Христову пратаїнством, тобто зовнішньо вираженим знаменням спасіння людського роду. Як Бого-людська реальність, Церква відкривається богословському спогляданню антиномічно. Такою ж антиномічною є й ідентичність Церкви. На Божому, невидимому, спасительному рівні Христова Церква є завжди ідентичною, бо в ній  Христос звершує не що-небудь інше, а спасіння людства. На цьому ж рівні й наша УГКЦ як Церква Христова є ідентичною, тобто спасительною для кожної людини, котра через увірування й охрещення входить до неї.