Круглий стіл «Український вимір пенітенціарної ідеї», що відбувся 19 травня в приміщенні філософсько-богословського факультету, розпочав суспільний діалог про залучення громадськості до розповсюдження ідеї в’язничного служіння. Як сказав о. Костянтин Пантелей, керівник з душпастирства у пенітенціарній системі УГКЦ, навіть найменша увага до капеланів та працівників в’язничних структур дає неймовірне натхнення для праці.
Нагодою для круглого столустало відкриття експозиції прикладного та декоративного мистецтва в’язнів у Львівському палаці мистецтв. У конференц-залі зібралися представники преси, духовенства, мирян, благодійників, а також семінаристи. За словами о. Андрія Олійника, завідувача кафедри пасторального богослов’я, яка стала співорганізатором заходу, душпастирство це наше спільне творіння – і мирян, і священнослужителів. Саме тому ще однією унікальністю цього заходу стала присутність державних службовців пенітенціарної системи. Отець Костянтин Пантелей поділився, що давно вже існує практика капеланського служіння в’язням, але працівники пенітенціарної системи й надалі залишаються осторонь, опіка над ними зводиться до супроводу капелана від камери до камери. Він підкреслив, що персонал у в’язницях вигорає, «так наче душа стирається».
Неабияку цікавість викликали слова Мирослава Мариновича, який, у свій час, був політичним в’язнем. Він розповів, що це випробування стало для нього університетом життя, адже йому довелось ще важче: необхідно було зуміти прийняти несправедливий вирок. Далі своїм богословським розумінням злочину, милосердя і прощення поділився о. Михайло Плоцідем, віце-ректор ЛДС Святого Духа, він наголосив, що саме у милосерді розкривається уся любов Бога до людини, а християни покликанні повторювати це у стосунку з ближніми.
Поступово учасники перейшли до обговорення способів втілення богословських постулатів у практичному вимірі. Насамперед, о. Олег Лука, представник комісії «Справедливість і мир», у своєму слові опираючись на енцикліку, зазначив, що головним критерієм автентичності живої і діяльної віри є пам’ять і опіка про вбогих, зокрема й в’язнів. Продовжуючи думку отця, Володимир Проскура, доцент кафедри соціології та соціальної роботи НУ «Львівська політехніка», зазначив, що саме пастирське служіння є дуже важливим в місцях позбавлення волі. Він представив фундаментальні функції Церкви у підтримці ув’язнених, які здійснюються через Таїнства, виховання та благодійність. Крім цього, о. Костянтин Пантелей звернув увагу на те, що не потрібно забувати й про ув’язнених, які належать до інших національних та релігійних меншин, бо часто такі люди позбавленні духовної опіки взагалі. Згадав він і про закон, прийнятий Верховною Радою, що декларує право на існування інституту капеланства. Одним із, найважливіших у цьому законі є пункт про нерозголошення сповіді в’язня, тобто вона не може бути виявлена та подана як зізнання.
Досвідом служіння серед ув’язнених ділились о. Костянтин Пантелей, с. Оксана Пелех, о. Віталій Котик, о. Григорій Драус, студенти семінарії Андрій Хробак та Остап Микитчин. Кожен з них наголошував, що попри усі намагання вплинути на законодавство та суспільство, в’язниця до сьогодні залишається місцем ізоляції від суспільства. А це не ключова ціль пенітенціарної ідеї, бо пряма її функція сприяти розкаянню та виправленню ув’язненого. Втім, коли засуджений виходить на волю він й далі залишається на маргінесі суспільства, що здебільшого спричиняє рецидиви тільки для того, щоб знову повернутися до в’язниці.
Оскільки серед доповідачів був представник державного апарату, Мирослав Демків, який намагався звернути увагу присутніх на те, що перед працівником пенітенціарної системи постає багато викликів, зокрема й духовних. Нерідко їм доводиться у свій бік чути несправедливі коментарі, як від в’язнів, так і від суспільства. Він також розповів, що попри недостатнє фінансування державою, пенітенціарна служба робить усе можливе, щоб покращити умови перебування в’язнів.
Важливим для пенітенціарної ідеї є не тільки супровід в’язня під час перебування у місці позбавлення волі, а й підтримка після виходу на волю. Тому авдиторію дуже зворушили і зацікавили успіхи організації «Регіональний Центр соціальної адаптації», яка не має жодної фінансової підтримки від держави і покладається лише на власну працю. Ігор Гнат, як її керівник пояснив, що саме добре ставлення до колишніх засуджених спонукає їх влитися в суспільне життя: «Робочий день починається в притулку о сьомій, але деякі робітники (колишні засудженні також) уже з п’ятої на ногах». Ігор Гнат наголосив, що в центрі немає наглядача і засудженого – усі в рівних умовах, усі беруться за сапку і йдуть на город. Крім професійно-технічних курсів, які на базі цього притулку організовані і дають професійну спеціалізацію своїм мешканцям, притулок і сам займається доброчинністю. Наприклад, вони забезпечують молоді сім’ї колишніх засуджених всім необхідним для початку самостійного життя. В даний час колишні в’язні утримують переселенців зі Сходу і навіть розробляють ідею опіки над людьми похилого віку. Для тих, хто особливо зацікавився капеланством серед в’язнів, пан Ігор запросив починати з практики у їхньому притулку.
У підсумковій частині круглого столу присутні дискутували про те, як окремі ініціативи і підходи можна об’єднати у системну практику. Сподіваємося, що ця зустріч досягла своєї мети, відкривши багатьом реальний стан справ в українському вимірі пенітенціарної ідеї.
Статтю взято з вебсайту Українського католицького університету (ucu.edu.ua)
|